Пам’ятаю, у цей час два роки назад я нічого не могла писати, тільки плакала. Ось один текст, народжений тоді – від безсилля і внутрішньої порожнечі. Тільки зараз вирішила його виставити.

Коли калатали дзвони Святомихайлівського Золотоверхого... вогонь... вода... кров... і смерть... А ти сидиш біля телевізора... або ховаєш голову під подушку... і плачеш... замість того, аби встати поряд з тими, за кого боїшся... ким пишаєшся... кого оплакуєш...

 

 

Набат

 

За вікнами темно,

І темно в душі,

І пишуть даремно

Нездари вірші.

 

Вста-вай, вста-вай.

І-ди на май-

Дан-дан, дінь-дінь!

Вста-вай, і-ди!

 

Шершава подушка,

Бугристий матрац,

І плаче психушка

По кожному з нас.

 

Вста-вай, вста-вай.

І-ди на май-

Дан-дан, дінь-дінь!

Вста-вай, і-ди!

 

Годинник стукоче

І б’є по чолі.

Не можу! Не хочу!

Та ж діти малі!

 

Вста-вай, вста-вай.

І-ди на май-

Дан-дан, дінь-дінь!

Вста-вай, і-ди!

 

Вікно, телевізор,

Подушка, диван...

Бензин і залізо –

Чекає майдан.

 

Вста-вай, вста-вай.

І-ди на май-

Дан-дан, дінь-дінь!

Вста-вай, і-ди!

 

Всі разом, за руки –

Ланцюг не порвуть.

Злітаються круки.

Надії живуть!

 

Вста-вай, вста-вай.

І-ди на май-

Дан-дан, дінь-дінь!

Вста-вай, і-ди!